Ух-ух! Я – Різдвяний Дідух!

06 січня 2011

Новий рік вже залишився позаду, і тепер ми стоїмо на порозі найбільшого християнського свята – Різдва Христового.

Не дивлячись на те, що переважну релігійну більшість в Україні становлять саме християни, нажаль сімдесят років атеїстично-комуністичного панування в Україні залишило свій відбиток, і в більшості українських сімей Різдво непомітно сховалось в тіні новорічної ялинки.

Але так було не завжди. І зараз, на хвилі національного самоусвідомлення українські традиції поступово відновлюються, повертаючи з собою незмінні святкові атрибути.

Отже, з давніх-давен, ще коли ялинки і сосни спокійно жили в дрімучих лісах і не хвилювались про наближення нового календарного року, коли наші з вами предки за верховного Бога мали – Сварога, вшановували його дружину – Коляду, а зимової пори святкували народження Сонця, з’явилась одна напрочуд цікава традиція.

Після завершення жнив, останній необмолочений сніп колоскових зберігали до зимових свят. Його заплітали, прикрашали барвистими стрічками та польовими квітами, і ставили в застеленій сіном хаті на почесне місце. Цей сніп називався – Дідух. Саме слово «Дідух» означає «найстарший», «предок». Злаки, солома, сіно є, власне, матеріальною суттю цього правічного знаку. Це своєрідна пам’ять про наших предків, які першими вирощували ті сільськогосподарські культури, збирали й сушили траву для своєї худоби. Наші давні попередники вважали, що саме у час великих свят духи предків приходять з вирію на землю й святкують із живими. Коли ж святкування закінчуються, померлі повертаються у безвість. Дідуха ж належало спалити, адже мертві душі могли відлетіти у засвіти лише з вогнем та димом.

Після приходу на українські землі християнства, прадавні язичницькі традиції залишились незмінними (про що свідчить існування багатьох церковних традицій, на кшталт – пасхальних яєць, які не мають жодного біблійного підґрунтя). В свою чергу Дідух, окрім вшанування предків, став водночас шаною до маленького Ісуса, котрий, як співається в колядці, народився між вівцями, в бідних яслах на сіні.

В різних регіонах України Різдвяні традиції мають свої особливості, проте, можна виділити деякі спільні риси. На Святвечір господар приносить до своєї оселі в одній руці Дідуха, у другій – сіно. Увійшовши до світлиці з Дідухом, промовляє: «Ух-ух! Я – Різдвяний Дідух, на свята в гості завітав». Господиня ж приймає цей різдвяний знак і ставить на чільне місце. Глава сімейства водночас розстелює сіно на підлогу. Не забувають покласти висушеної трави й під скатертину на столі та, власне, під сам стіл. Аж тоді розставляють кутю та дванадцять страв, моляться й починають святкову трапезу. Після свят, сніп обмолочують (бо віддати вогню необмолочений сніп – це гріх), і спалюють, промовляючи: «Спалюємо – на врожай, на добробут!».

І знову повернемось до сьогодення. Не має значення, чи ви живете у сільській хаті, чи то у міській квартирі, не залежно від ваших віросповідань та матеріальних статків, давайте збережемо такі чудові і такі древні традиції, та знайдемо місце для Дідуха – неперервної ниточки, що зв’язує нас з попередніми поколіннями!

Повернутись до попереднього розділу